БОРИС РОМАНОВИЧ ГМИРЯ
1903 - 1969
(бас-кантанте)

        Борис Гмиря - харизматична постать у світовій і українській культурі, чий духовний потенціал має загальнолюдський, глобальний масштаб. Він єдиний з надзвичайною силою інтегрував українську вокальну школу і українську музичну культуру в світовий контекст. І зробив він це, живучи і працюючи в себе вдома, в Україні, а не в чужих світах.

        Твори у виконанні Б.Гмирi включені в найпрестижніші музичні каталоги, а ім'я прикрашає списки найвидатніших вокалістів світу. У 1962 воно внесене до престижної Міжнародної енциклопедії "Whо іs whо?", 1992 - до списку ста славетних українців за тисячолітню історію України, 2001 - до альманаху "Видатні діячі України минулих століть", 2002 - до альманаху "Золота еліта України".

        Б.Гмиря за 20 років творчої діяльності (бо 13 - боровся з чиновництвом від культури, бездарними диригентами і співаками) наспівав 1200 творів, з яких на сьогодні у його фонотеці зберігається понад 600, з них: 300 українських народних пісень та романсів; 300 російських та західних пісень і романсів; 40 оперних партій (проспівав 75 арій).

        "...В особі Бориса Гмирі щасливо поєдналися художня інтуїція, яскравий артистизм і емоційність, з одного боку, і раціональний спосіб мислення, здатність до аналізу, з іншого. Бог обдарував Б.Гмирю надзвичайної краси і сили голосом, здатним зачаровувати мільйони людей, торкатися найпотаємніших струн їхніх душ. А він зумів розпорядитися цим Божим даром, не розгубити його.

        Митець добре знався на живописі, скульптурі, театральному мистецтві, часто відвідував художні виставки, спектаклі в різних театрах, і завжди мав власну думку щодо того чи іншого явища. Безумовно, такий колосальний багаж знань, вражень, винятковий художній смак та загальна культура сприяли формуванню неповторного виконавського стилю Бориса Гмирі. Його спів ніс у собі неповторну своєрідність, образність, задушевність. У його манері захоплювала бездоганна вокальна кантилена і кришталево чиста інтонація. Борису Романовичу були притаманні рідкісний артистизм і сильний темперамент, поєднані з почуттям міри і бездоганним смаком. Він був надзвичайно суворий до себе в питаннях музичної інтерпретації, не дозволяв собі жодних зовнішніх ефектів. Все було підпорядковано основному - художньому задумові композитора, а також виразності донесення до слухача музичного твору" (Ганна Гаврилець, 2003 рік). Звідси природним є те, що виконання ним таких складних циклів, як "Перські пісні" А.Рубінштейна, чи "Зимовий шлях" Ф.Шуберта вважаються еталонними. А простенький опус "П'ятиденка" Д.Шостаковича перетворив на виконавський шедевр. При його запису на платівку у фірмі "Мелодія" присутній на цьому композитор розплакався і весь час повторював: "Невже я написав таку генільну музику".

        Особливо бережно і побожно ставився Гмиря до української класики та народних пісень і романсів. Зокрема Він наголошував, що ставить собі завдання "Змити дилетантський намул з української пісні і подати її в усій доброчесності народній".

        Готуючи концертну программу з творів Т.Шевченка просив композиторів створити музику до деяких творів, яка не була б "густою" і не відволікала на себе душу і серце поета. "...Борис Романович власноруч вносив позначки в нотний текст щодо динаміки, штрихів та агогіки (змінював f на p чи навпаки, згідно з концепцією, додавав чи знімав акценти, вказував, де робити смислову паузу чи фермату). Це стосується таких романсів, як "Чого мені тяжко"на сл. Т. Шевченка, "Сонце заходить", "Зацвіла в долині" та інших. Робив він це надзвичайно коректно і делікатно. Ніколи не дозволяв собі звуковисотної, гармонічної чи ритмічної зміни без погодження з автором. Всі пропоновані ним корективи логічні й виправдані, позаяк випливають з концепції твору, власної виконавської інтерпретації і сприяють виразнішому і повноціннішому художньому ефектові.

        За виконавською манерою Бориса Романовича можна порівняти хіба що з незабутнім Святославом Ріхтером. Він, як і Б.Гмиря, не визнавав зовнішніх ефектів, глибоко проникав у суть музичного твору, був правдивим і чесним у своїй творчості.

        Надзвичайно ретельно Борис Романович працював над камерними творами: глибоко проникав у суть поетичного тексту, шліфував вокальну інтонацію, доводячи її до довершеності. Музична інтонація, поетичне слово і тембр у його виконанні становлять неподільну єдність. Особливо важливими для нього були чіткість дикції, чистота мови і виразність слова. Зокрема, він писав: "...І композитори, і ми, вокалісти, повинні дуже уважно ставитися до слова, щоб якнайкраще і повніше передати слухачам його зміст і красу. Донесене, забарвлене голосовими барвами слово, б'є прямо в серце, злегка торкаючись розуму. Слово може бути відповідно забарвлене тільки тоді, коли внутрішні переживання актора пошлють відповідні імпульси" (Б. Гмиря, 1958).

        Митець тонко відчував тональність твору: в багатьох клавірах романсів його рукою написані побажання щодо її заміни. Пояснюється це не теситурними обмеженнями співака. Навпаки, його могутній голос легко опановував будь-який твір не лише басового, а й баритонового репертуару. Всі тональні зміни, що він пропонує, продиктовані, насамперед, його тембровим відчуттям: він знаходить більш адекватну тональність для найповнішого відтворення концепції виконуваного твору.

        Скільки душевного тепла вкладав він у кожну музичну фразу, у кожне слово! Здавалося, що весь національний дух українців, генетичний код народу сконцентровані у його голосі. Тому спів Бориса Гмирі зворушує до глибини душі, пробуджує історичну пам'ять, національну свідомість і гордість за свій народ, свою Вітчизну.

        Співак надзвичайно серйозно вивчав фактуру романсу чи пісні, він не обмежувався засвоєнням лише вокальної партії, залишаючи фортепіанну для акомпаніатора. Для Гмирі музичний твір - це цілісність, де всі складові взаємопов'язані. І акомпанемент своєю чергою доповнює концепцію твору манерою гри, стилем виконання. Це виявляється в інтонуванні, фразовому мисленні, динаміці, а також штрихах і артикуляції..." (Ганна Гаврилець, композитор, 2003 р.)

        Життєдайним джерелом його генію були Материнська любов, кохання та тисячолітня історія України. Вони його живили, а він їх палко кохав і прославив на весь світ.

        Народився геній вокалу у відомому історичному містечку Лебедині на Сумщині. З 11 років почав працювати, щоб допомагати родині. Лише у віці 27 років отримав атестат про середню освіту. У 1930 Борис Гмиря, зарахований студентом у Харківський інженерно-будівельний інститут. На четвертому курсі його, запрошують на прослуховування до консерваторії. За особистим розпорядженням тодішнього наркома освіти М.Скрипника Б.Гмиря, як виняток, одержує право навчатися у двох вузах одночасно, які й закінчив з відзнакою. На третьому курсі консерваторії студентові Б.Гмирі запропоновано роботу в Харківському театрі опери, де він і працював до її закінчення навчання.

        У 1939, серед 77 співаків з колишнього СРСР, які брали участь у Всесоюзному конкурсі вокалістів у Москві, молодий Гмиря стає лауреатом. Тут же йому пропонують роботу у Великому театрі СРСР, Ленінградському та Мінському оперних театрах. Але Б.Гмиря ці пропозиції відхилив, оскільки не уявляв своєї діяльності за межами України. У 1941 Б.Гмирі присвоєно звання "Заслужений артист УРСР". У 1951, на Декаді українського мистецтва у Москві, за особистим підписом Сталіна Б.Гмирі присвоєно звання "Народний артист СРСР", замість "Народний артист УРСР". У 1952 присуджена Сталінська премія, в 1960 - нагороджений орденом Леніна.

        У 1932-1933, з голоду померли батько і сестра Б.Гмирі. У 1941 його хворого залишили в Харкові, який через декілька днів був окупований німцями ті, хто відповідав за його евакуацію. Це згодом стало на все життя приводом для цькування співака новітніми Сальєрі і врешті причиною передчасної смерті.

        Катастрофічно позначилося вимушене перебування Б.Гмирі в окупації і на географії гастролей. Його не випускали на гастролі до розвинутих капіталістичних країн. Гастролював у Китаї, Угорщині, Болгарії, Чехословаччині, Польщі та Югославії.

        У 1957, у розквіті творчих сил, змушений залишити роботу в Київському театрі опери та балету, де, на превеликий жаль, всі роки праці в ньому не знав спокою.

        Після виходу на пенсію Б.Гмиря в театрі працює лише як гастролер, а тому вистави з його участю у Києві відбувалися дуже рідко.

Борис Гмиря у ролі Тараса Бульби в однойменній опері Миколи Лисенка.

        Не дивлячись на те, що Б.Гмиря ніколи не викладав у музичних закладах, оскільки гастролював і співав до останнього дня свого життя, його учнями себе вважають такі всесвітньо відомі співаки як:
Євген Нестеренко (бас, професор, Московської консерваторії): "Для мене Борис Романович є найкращим камерним співаком з усіх, яких я коли-небудь чув, я маю на увазі і наших, і зарубіжних. Я вважаю, що Б. Гмиря був одним із моїх учителів у мистецтві співу (1983 р.);

         - Микола Гюзелев, (Болгарія, бас "Вечірній Київ", 1986, "...Його лекції я навічно запам`ятав... Пройшли роки, я став чи не наймолодшим виконавцем ролі царя Бориса. На відміну від багатьох виконавців, я співаю прощальні слова царя Бориса точно так, як їх написав композитор і виконував Б. Гмиря... Зустріч із Борисом Гмирею вплинула на мій вибір між художником і співаком";

        Микола Гяуров, (Італія, бас, Ла Скала,), сповідує творчі принципи Б.Гмирі;

        Фолькер Вундер, (Мюнхенська опера): "Все своє творче життя я вчився співу у Гмирі";

        З появою Б. Гмирі на музичному Олімпі світ заговорив про українську вокальну школу.

        Якщо за право бути Батьківщиною Гомера боролися сім міст, то за Гмирі - дві держави.

        Для всіх спів Гмирі - це еталон і кожен намагається приблизитися до нього, але поки що, це не вдалося нікому.